Кінець дороги ім. Святого Джона О'Гроатса

Щось таємниче тягне мене до віддалених і граничних регіонів, а краще – до півночі. На півночі природа і люди зберігають ту первісну недоторканість і загадковість, відчуття простору і неосяжності, дику красу, яких годі знайти де-інде на півдні. Навіть влітку ці землі добре пам’ятають про зиму, холод і небезпеку буття. У всьому відчувається прихована енергія, яка лише чекає, аби вивільнитися при першій нагоді.

Аби дістатися до одного з найпівнічніших міст Шотландії Уїка (Wick) з Лондона, необхідно змінити три потяги. Насправді, якщо скористатися Каледонським Спальним Експресом, то можна обійтися й однією пересадкою, але в буремні часи пандемії спати в потягах вважається не гігієнічним, і цей експрес наразі не ходить. Від Лондона до Уїка трохи більше тисячі кілометрів, це 14 годин потягом, навіть можна вкласти в один довгий день! Але щоб уникнути можливих неприємностей з пропущеними потягами, я вирішив розтягнути задоволення на два дні. Одним словом, після багатьох годин милування краєвидами з потяга, ночівлі на озері Лох-Несс, прогулянки по столиці північної Шотландії Інвернесу, я, нарешті, вийшов на станції міста Уїк, де мала починатися моя маленька двотижнева пригода.

Що можна подивитися на самому віддаленому півночі країни, що відкритий всім вітрам і штормам? Як виявилося, дуже багато всього! Але не все в один момент, тому почнемо з кави і тістечка, а потім можна і в дорогу.

Першою зупинкою на моєму шляху були сходи Уаліго (Whaligoe Steps), розташовані кілометрах в дванадцяти на південь від Уїка. Власне, сходи зараз зачинені на реконструкцію, але мені пощастило зустріти місцевого дядька Деві, який не тільки показав, де можна пройти до краю скель, аби побачити сходи якнайкраще, а ще й півгодини розповідав у всіх подробицях історію цього місця, де працював ще його батько. Отже, сходи мають всього 365 сходинок, по одній сходинці на день року, і ведуть вниз на кам’яну платформу. Раніше на ній стояла майстерня, де ремонтували човни, на яких рибалки виходили в море. Човни теж стояли на платформі, а на воду їх спускали спеціальним краном. Берег тут скелястий на багато кілометрів, ця платформа була єдиним місцем, де можна було хоч якось швартуватися. Рибалки в основному ловили оселедці, за короткі два місяці сезону вони засолювали більше сотні діжок риби найвищого гатунку, яку експортували по всій Європі від Лісабона і аж до Санкт-Петербурга. Забезпечення було повністю своє, від ремонту човнів до вироблення діжок. На жаль, на сьогодні від минулого лишилися лиш те, що було побудоване з каменю. З приходом промислового вилову цей маленький сімейний бізнес занепав, і Деві зараз є просто звичайним фермером. Але він дуже пишається історією своєї родини, ретельно дбає про сходи як про сімейну реліквію, і залюбки ділиться історіями з подорожуючими. Відео з Деві (не моє) варто подивитися на Youtube щоб не тільки дізнатися більше подробиць, але й насолодитися північно-шотландською говіркою.

Намилуватися скелями і морем в цій частині світу неможливо, тому коли я за півгодини отямився, прийшлося видати собі добрячого внутрішнього копняка, аби моє прискорення і швидкість привели мене назад до велосипеда. Ще за годину я приїхав до Старого Замку Уїка (Old Castle Wick). Єдина велика башта замку стояла на перешийку вузького скелястого півострова, добре захищеного з усіх боків глибокими прірвами, на дні яких виє море і гомонять чайки. Лишки цієї башти тільки й можна зараз побачити, від інших будівель не лишилось ніц. Уявити оригінальну форму можна лише за допомогою інформаційної таблички. При всій простоті, цей замок – один з найстарших в Шотландії, йому більше восьми століть! Його володарі вели свій рід від королів вікінгів і шотландців і керували в тому числі і островами Оркні.

Поряд із замком знаходиться й приголомшлива скеля і Brig O’ Stack, що відкололася від берега і так і лишилася стояти на віки. Насправді їх там таких дві, просто треба пройти ще далі, аби зрозуміти, що тільки що ходив по тоненькому місточку в метрах тридцяти над хвилями.

Повернувшись до Уїку я виявив, що моя мапа мала помилково позначену дорогу до моєї наступної цілі, і замість п’яти кілометрів я маю їхати чи не десять в об’їзд аеродрому. Це, звичайно, не зупинило мене аж ніяк, так навіть красивіше! І ось після ще майже години педалювання по схилам поміж корів моя наступна зупинка – замок Сінклейр Джирніго (Sinclair Castle Girnigoe). Цей замок так само як і більшість прибережних замків, побудований на скелі, що виступає в море, і тому він був природою захищений від ворогів. Цей замок дещо молодший за старий замок Уїка, був побудований в XV-му і добудований на початку XVII-го століття. В період розквіту він мав три двори, півдесятка багатоповерхових будівель, стіни і виглядав вже як повноцінний замок.

На жаль, наприкінці XVII століття володар замку Джордж Сінклер 6-й був змушений віддати замок своєму кузену в оплату боргів. Після цього замок опинився в центрі сімейних сварок, навіть став причиною невеличкої війни, був взятий приступом, і зрештою занепав. Черговий переможний хазяїн вивіз з замку все що міг, включно з віконними рамами і дверима. Після того спустіла сімейна твердиня ще пару разів переходила з рук в руки, але ніхто його так і взявся її відновлювати. Тільки на початку XXI-го століття замок було віднесено до пам’яток, що зникають, і зараз ним опікується місцева община. Лишилось від замка не багато, але навіть ці лишки дозволяють оцінити його минулу красу і вишуканість.

Після Сінклеру я мав ще раз проїхати через Уїк, і цього разу таки заїхав подивитися його головну пам’ятку – найкоротшу в світі вулицю Ebenezer Place, яка має довжину трохи більше двох метрів чи шість футів і дев’ять дюймів. На ній під номером 1 розташований вхід в Bіstro, яке є частиною готелю. Біля входу висить табличка, що підтверджує місце вулиці в Книзі Рекордів Гінеса.

Далі мій шлях лежав на північ до краю світу. По дорозі я планував ще подивитися на замок Кейсс (Keiss Castle), але виявилося, що добиратися до нього з дороги треба приватними городами, а це досить складно зробити з велосипедом. Зрештою, я помилувався цим замком здалека.

Поки я добрався до Джон О’ Гроатс, на Шотландію спустився спочатку туман, а потім і сутінки. Темніє на півночі пізно, але з таким днем і ночі не треба. Саме місто я з дороги майже й не по бачив, лише по вогникам з темряви і фирканню коней можна було здогадатися про будинки неподалік. Ще два кілометри – і от я вже біля маяка на Данкенсбі Хед (Dunkansby Head), з’їхав з дороги за табличку “Кемпінг заборонено”. Але хто мене побачить в такому тумані? Хіба вівці? Маленькі крапельки туману тут ще гірші за дощ, бо вони усюди в повітрі. Навіть намет не відкриєш так, аби з туману туди не запливла хмара в декілька літрів холодної вологи. Швиденько зготував макарони – і з надією на ліпшу погоду ліг спати.

Мис Данкенсбі Хед, до якого я приїхав, знаменитий кам’яними пляжами, на яких відпочивають тюлені. Вздовж узбережжя проходить десятикілометровий трек, з якого можна помилуватися так званими трубами Данкенсбі, двома велетенськими конусоподібними скелями, що стирчать просто з води. Кажуть, що в 50-х роках були плани підірвати на цьому мисі тестову ядерну бомбу. Але ще до того, як її привезли на місце випробувань, від завеликої вологості в бомбі заїржавіли і покоробилися навіть позолочені контакти на червоній кнопці, що вже казати про уранове ядро! Тому від ідеї ядерного вибуху в цій місцевості відмовилися, і я разом з тюленями підтримую це рішення!

Того ранку туман не розвіяло яскравим сонечком, але мені все одно пощастило! Коли я спустився з місця ночівлі до прибережних скель, туман піднявся настільки, щоб я зміг побачити ті самі скелі-труби. Більш того, я навіть почув – а потім і побачив – двох тюленів, що плавали в хвилях. Хвилі були завеликими, аби безпечно виповзати на каміння на березі, тому пляж був пустий. Коли я вже зібрався повертатися до намету, туман опустився знову, і такий густий, що й воду не стало видно.

По дорозі на паром я заїхав ще й на причал в Джон О’ Гроатс. Тут розташовані знамениті вказівник і різнокольоровий готель. Рано вранці тут вже тусувалися автобуси з туристами і банда байкерів, що фотографувалася біля вказівника. Але мій паром на острови Оркні йшов не з Джон О’ Гроатс. Інші пороми ходять з Гіллса (Gills), Скрабстера (Scrabster) і – зовсім довгий і далекий – з Абердіна (Aberdeen). Я вибрав паром з Гіллса, оскільки він проходив ще додаткові десять кілометрів вглиб островів. Зробивши і свої фото на пам’ять з вказівником, вже за півгодини я чекав в черзі пасажирів порома до Надії Святої Маргарити (St. Margaret’s Hope) на Оркні.