Тілічо – найвище високогірне озеро Непалу, розташоване на висоті 4949 метрів над рівнем моря. В програмі трекінгу навколо Аннапурни до Тілічо зазвичай піднімаються для акліматизації перед виходом на перевал Торонг Ла. Ми ж вирішили не просто піднятися до озера, але й переночувати біля нього.

Вівторок, 7 жовтня

Для акліматизації до акліматизації ми запланували ще одноденний короткий вихід до озера Кічо Тал (Khicho Taal) або просто Льодове Озеро (Ice Lake) на висоті близько 4620 метрів над рівнем моря. Радіальна дорога на озеро починається від села з чудовою назвою Брага (Braga), що ми проходили вчора за півгодини від Мананга. Спочатку тропа траверсувала схил, пройшла над відвіданим вчора монастирем, а потім стрімко пішла вгору майже на цілий кілометр. Обабіч дороги, наче вартові просвітлення, стояли вже звичні ступи, завішані прапорцями, а схил над монастирем був буквально обсипаний ними. Дув сильний вітер і тому було досить прохолодно, але коли він стихав, то на сонечко припікало зовсім по-південному навіть на такій висоті. На протилежному боці долини піднімалися стіни й велична засніжена вершина Гангапурни, а десь зліва від неї в хмарах ховалася гостра піраміда Анапурни-III.

Підйом зайняв трохи більше чотирьох годин, і в кінці ми вийшли в невелику висячу долину, в якій знаходяться аж два озера – дальнє і більше з них і було тим самим Льодовим. Хоча восени воно було вже зовсім не льодовим, навіть сніжники в розпадинах біля озера всі потанули. Тому, поки світило гаряче сонечко, я швиденько роздягся і встановив новий персональний рекорд – надовго! – найвищої висоти, на якій я купався в горах.

Ландшафт навколо озер був доволі суворим, високогірним, самі лиш каміння й трава, сильно вище вище в тіні скель ще лежало трошки снігу. Вздовж за вершини за вітром спішили сірі хмари. Поки ми обідали біля озера, звідкілясь згори спустилося стадо яків, великих, міцних і закутаних в патлату і кошлату, густу, теплу вовну.

Коли ми почали спускатися назад в долину, хмари над Гангапурною остаточно роздуло, і всі дві години спуску від видовища неприступної скельно-льодової стіни було неможливо відірвати погляд.

Мананг відомий блюдами з м’яса яків: це чи не єдине місце на треку, де це м’ясо можна скуштувати. Але яків ще не було, бо до перших снігопадів вони все ще паслися в горах – тому й їдла ячого зась. Як нам сказали, найбільше майстерністю повара тоді міг похвалитися ресторан Кху в отелі Телічо. Окрім м’яса в Манангу можна було купити дуже смачний ячий сир, він зберігається довго, тому купити його можна коли завгодно, хоча коштував він доволі дорого. Окрім ячих продуктів, Мананг славився надзвичайно смачною випічкою, майже кожний готель мав пекарню. Програмою мінімум було скуштувати яблучний пиріг, яблучний штрудель і чоколядний деніш.

Середа, 8 жовтня

Сьогодні ми висунулися на саме озеро Тілічо. Підйом від Манангу до базового табору Телічо зайняв у нас цілий день. Особливо запам’ятались осипні схили з вузенькою стежкою, дивом укріпленою дерев’яними палицями над прірвою. В одному місці дорога взагалі кудись провалилась, в іншому вона була добряче розмита водою річки. А навколо дороги скелі, аж надто схожі на туфові утворення Кападокії, тільки що колір інший і будинки ніхто не колупав.

По дорозі ми зайшли в маленький тихий монастир, якому згідно таблички було близько тисячі років. Завішаний прапорцями, затишний, з видом на Гранд-Бар’єр – так і запрошує лишитися надовго, сидіти роками і медитувати, розмірковуючи над буттям. Ночували в наметах на висоті 4200 в оточенні яків і гір. Надвечір голова вже боліла від висоти, але таблетки від головного болю сильно полегшили самопочуття. Завтра – підйом ще на 800 метрів до озера. Цікаво, як ми перенесемо тамтешню горнячку?

Четвер, 9 жовтня

Підйом до озера Телічо зайняв п’ять годин. Від висоти страшенно боліла голова, греміло наче молотом від кожного кроку. Таблетки, які так допомогли вчора, тут виявилися безсилими. Підйом вивів нас на засніжений перевал, від якого тропа спускалася до берега. Над самим озером доволі сильний і холодний вітер гнав хмари і мілкий сніг. Ми зупинилися на оглядовому майданчику, оповитому прапорцями, наче павутиною. Звідси мав би відкриватися неймовірний краєвид на озеро і гори над ним, але наразі ми бачили лиш крутий спуск до води.

Табличка тут же зауважувала, що ми знаходилися на березі самого високого озера в світі на висоті 4919 метрів. Це майже правда – вищі озера є в Тибеті, але вони фактично безіменні і дістатися їх вкрай важко. Насправді навіть поряд з Тілічо є ще два маленьких озера, але вони майже непомітні у порівнянні з Тілічо, що в довжину має більше двох кілометрів, до всього більше частину року вони вкриті льодом. До речі, озеро Тілічо також тримає світовий рекорд найвищого в світі озера, в якому пірнали з аквалангом.

Десь із півгодини ми повільно спускалися на пляж до самої води. На берегу сніг вже не був глибоким, іноді проглядала навіть і пожухла трава – тут і поставили намети. Після шести ходових годин на такій висоті всі почувалися недобре, тому на обід швиденько розвели окропом гидкий зелений суп з пакетів, перекусили і розійшлися по наметах. Я ж натомість вирішив пройтись берегом, аби тільки не лежати і не страждати в наметі. Ну і з надією побачити неземну красу гір, якщо раптом рознесе хмари. І дійсно, хмари трошки розійшлися, і наш берег озера залило сонячним світлом. Навіть почала відкриватися стіна на іншому березі озера, показався і льодовик, що майже вертикально сповзав з-під самого неба прямо в озеро навпроти нашого табору. Іноді від нього з гуркотом відвалювалися величезні – з добрячий будинок – брили льоду і довго летіли донизу, розбиваючись на мільйон друзок. Інші ще більші сераки якимось дивом висіли на кілометровій висоті над прірвою, готові відірватися в будь-який момент.

Масштаби тут такі, що око просто відмовляється давати адекватну оцінку побаченому. Здається, до іншого берега озера метрів триста, а насправді – майже півтора кілометра. Стіна Гран-бар’єра не півкілометра висотою, а всі два! Осягнути це неможливо! Один раз над озером низько пролетів гвинтокрил, саме тоді розміри стіни стали більш зрозумілими: досить велика летюча машина виглядала ледь помітною мушкою на фоні льодовиків.

Годинна прогулянка сильно допомогла мені в боротьбі з гірською хворобою, легкі вправи сильно зменшили головний біль, і лиш задишка нагадувала, що ми знаходилися дуже високо в горах. Насправді, це дуже важлива рекомендація на ранніх стадіях гірської хвороби: якщо первинну акліматизацію вже набуто, то треба продовжувати рухатися, і недуга часто відпускає. Після обіднього сну мої друзі відчули себе краще, і ми всі трошки прогулялись на заході сонця. Кольори неймовірні – вершини блищали білим, потім палали рожевим, який потихеньку згасав і переходив у синій на фоні неосяжно блакитного неба з фіолетовим відливом. Контраст кольорів такий, що рідко побачиш внизу. Прямо Реріх наяву в кілометрових масштабах!

Після заходу сонця з’явилися місяць і зорі, стіна остаточно звільнилась від хмар, і сніги засяли потойбічним блідим світлом в променях місяця, а по озеру простягнулась світла доріжка. Головний біль остаточно всіх відпустив, ми наварили чаю й невелику вечерю, і, намилувавшись краєвидами, втомлені, але щасливі, лягли спати.

П’ятниця, 10 жовтня

Ранком ми вилізли з наметів з першими ранковими сутінками. Озеро було прикрите туманом, наче товстою ковдрою. Було дуже холодно – чи не -15 до сходу сонця. Поки сонце піднімалося з-за гір, туман потихеньку роздувало легеньким вітром, і коли ми зібрали табір і піднялись о восьмій на оглядову точку, від туману і хмар не лишилось і сліду. Озеро переливалося всіма відтінками зеленого й блакитного, на два кілометри вгору біліли льодовики стіни Гранд-Бар’єру на фоні нескінченної глибокої блакиті високогірного неба. Таке небо можна побачити лиш вище 5 кілометрів – темну чисту нескінченну блакить. Вітерець остаточно стих, сонце палило вже нестерпно – на висоті майже п’ять кілометрів навіть серед вічних снігів можна обгоріти за лічені хвилини, і спекотно було навіть у футболці.

Але шлях сьогодні був не близький, майже два вертикальні кілометри вниз, тому, натішившись краєвидами і поробивши всі можливі фотки на фоні озера – навіть традиційні гірські нюдси на фото-конкурс в рідному турклубі – ми аж побігли донизу. За дві години ми вже снідали в базовому таборі, а під вечір, добряче втомлені, прийшли в Мананг. А там нас чекала прямо королівська вечеря: поки нас не було, довгоочікувані яки почали доходити з пасовиськ в долину, і саме сьогодні їх м’ясо завезли в ресторани. Вечеряли ми в згаданому раніше готелі Тілічо, з дуже різноманітною і приємною кухнею. На перше нам подали “кху” – рисово-картопляний суп з м’ясом яків. На друге – ячий стейк з пивом. А закінчили ми свято в своєму готелі, пили чай з випічкою і співали пісні під гітару.