Мананг - це перший великий населений пункт на трекінгу Аннапурни. В далекому 2008-му році дороги сюди ще не було, тому туристи доїздили автобусом лише до Бесісахара, там ловили маршрутку до входу в національний парк в Булбуле, а звідти ще декілька днів піднімалися пішки стежиною. Мандрівка починалась далеко в долині, серед джунглів, підйом до високогір’я займав цілий тиждень і відчувався як справжня пригода.

Четвер, 2 жовтня

У визначений розкладом час автобус до Бесісахару у призначеному місці на автостанції у Покхарі ми знайти не змогли. Коли ж ми почали питати у місцевих, виявилося, що потрібний нам автобус вже встиг відправитися оно звідти. На наше щастя, автобуси в Непалі настільки повільні, що за десять хвилин після відправлення він встиг доїхати лише до воріт автостанції, через які він якраз повільно сунув на вулицю. Незважаючи на несамовите бібікання і гуркіт двигуна, водій таки почув наші крики, зупинився одразу за воротами автостанції, і ми таки завантажилися на дах автобуса.

До кінцевого пункту ми добралися без особливих пригод, а от маршрутка на Булбуле виявилася цілим атракціоном. Там всього п’ять кілометрів, але чого збивати ноги на дорозі, якщо можна проїхати, подумали ми – і не помилилися. Асфальту ця дорога ніколи не бачила, натомість була розвалена грунтова колія, яка часом ішла по самому краю прірви. Автобус повільно повз і хитався, наче віслюк в дитячому віршику. Коли сидиш на даху і ноги твої гойдаються над бурхливою гірською річкою далеко внизу, час від часу здається, що автобус прямо зараз і покотиться з дороги в бурхливу безодню. А коли ще й чуєш, як під колесами хрустить щойно насипане начебто для ремонту дороги каміння, то серце і зовсім падає в п’яти. Платиш не стільки за проїзд, скільки за екстремальний атракціон – куди там американським гіркам!

Зрештою, автобус таки довіз нас до входу в національний парк, де ми показали свої перміти і пройшли шлагбаум. А одразу за ним починається глибока долина, в яку спускаються круті схили гір, що поросли джунглями. Купання в величезному водоспаді, підвісні місточки через ріки в ущелинах, незвичні гірські села. Одним словом, інший світ. А в дірочку в хмарах іноді поглядала на нас з неймовірної висоти засніжена стіна Аннапурни. Ми в Гімалаях! Таємниця, мрія, яка потихеньку почала ставати реальною. Ще й досі важко в це повірити!

П’ятниця, 3 жовтня

З Бахунданди зранку вийшли досить пізно, майже о дев’ятій, коли Сонце вже стояло високо. Стежина поволі пішла вниз, спускаючись через джунглі, повз рисові тераси і майже до самого низу долини, до річки. Коли сонечко почало припікати, то ми не змогли не скористатися першою-ліпшою можливістю викупитися в водоспаді, який виявися на диво теплим. А потім далі по дорозі – як на гойдалці, вгору і вниз. Спочатку піднімалися вище дерев, милуючись схилами долини, а потім знову вниз, щоб перейти на інший бік долини по довжелезному підвісному мостику, під яким далеко внизу шепотіла річка. Після одинадцятої почалася неймовірна південна спека, яку ми перечекали в кафе. Коли гостинні хазяєва винесли нам чай, ми запитали, чи є у них дійсно великий чайник чаю, бо цього нам було замало. Вони винесли трошки більший чайник, але й той нам показався замалим. Тоді вже на столі з’явився чайник на добрих півтора літра! Та й той ми ще два рази розбавляли гарячою водою, аби напитися! На наше щастя, після обіду небо затягнуло хмарками, йти стало легше, але все одно весь випитий чай швидко вийшов потом. Акліматизація в цих краях не тільки висотна, а ще й температурна.

А які тут водоспади! Каскади на сто, чи може й триста метрів, що гуркотять з вертикальних скель, які суцільно поросли зеленню. Стіни долини, де водоспади беруть початок, зникають десь під небом, наче вода тече з самого раю. Все прямо так і є, як дивилися колись в кіно, де показували джунглі. Тільки тут ти просто в центрі всієї краси, і не можеш відвести погляд. І намагаєшся закарбувати все це в пам’ять, скелі, водоспади, джунглі, небо, хмари. Неймовірно! А ще тут є метелики всіх кольорів і розміром майже з долоню!

В Непалі застосовується досить цікава технологія вирощування огірків й гарбузів – бадилля виводять з землі на дахи сараїв, де потім достигають на сонечку величезні плоди. Так і збирати легше, і сонця більше. Росте тут і конопля, цілі поля, настільки грандіозні, шо їх навіть на мапі позначили. На жаль, росла вона на протилежному боці каньйону, та й сумніваюся, що має якісь особливі властивості.

Періодично ми обганяли каравани віслюків і мулів, що несли їжу й всяке приладдя до селищ вище горах. А на зустріч вони йшли вже пусті, або навантажені сміттям і поштою, чи може якимось місцевими овочами. І шлях у них не близький, бо ж селища тут не тільки вздовж стежини, але й в бокових, диких долинах, високо в горах. Така собі артерія гірської торгівлі.

До готелю, де ми зрештою зупинилися, нас привів пес, що прибився до нас на одному з місточків, години за три до містечка Тал, де ми планували ночувати. Тут ми знову поскаржилися на розміри чайника, який, треба віддати йому належне, був таки великим! Але хазяєва з посмішкою винесли нам аж трилітровий термос кип’ятку! Оце вже справа!

В Гімалаях, майже як і будь де в Азії, воду навіть з гірських з потічків пити не можна через місцеві бактерії, до яких у свіжоприбулих європейців немає імунітету, до них також потрібно звикати. Тому європейці зазвичай купляють спеціально очищену воду, що зберігається в сховищах. Продається також і вода в пляшках, але вона дорожча, до того ж адміністрація парку просить її не купляти через те, що потім важко вивозити пусті пляшки. Бувалі люди кажуть, що до місцевої води можна виробити імунітет, але треба науково до цього підходити, рухаючись потрошку маленькими кроками. А без звикання така вода принесе в кращому випадку діарею, а в гіршому – важке отруєння й навіть смерть. Також можна пити воду після кип’ятіння, що ми й робили. Ще й доливали чай трошки коньячком, тим самим, що провезли крізь пакістанську митницю. До речі, мушу зазначити – той коньяк з Duty-Free за декілька євро і в пластиковій пляшці виявився доволі непоганим.

Гостинні хазяєва повідомили нам, що завтра джунглі мають закінчитися, замість пальм будуть рости сосни, та й не буде такої спеки. З іншого боку, буде менше бажання і приводів залазити під свіжі струмені водоспадів, а місцеві хлопчини обік дороги не будуть продавати апельсини і непальські яблука, чомусь більш схожі за смаком на груші.

Субота, 4 жовтня

Як нам і казали, через декілька кілометрів за Талом ландшафт змінився на більш високогірний: насичена зелена трава віддала першість мху, пальми зникли, їх місце зайняли сосни, а за ними в височінь піднімалися майже голі важкі скелі. І десь високо в долині нарешті замайоріли засніжені гребені справжніх Гімалаїв.

Третій день для мене зазвичай найважчий в акліматизації, коли організм останній раз серйозно робить спробу дихати розрідженим повітрям, тому до обіду я почував себе не дуже добре. До всього ж від незвичних навантажень попередніх днів боліли ноги й плечі, і було доволі важко йти. Але під час обідньої зупинки я після години лежачого відпочинку заставив себе зробити невеличкий комплекс вправ. Рех приніс мені добряче полегшення, тому поки нам готували їжу, ми вирішили збігати до буддійського монастиря поряд, буквально в п’яти хвилинах від ресторану.

Монастир в цьому селищі маленький і затишний, вибілений і завішений прапорцями. Ми обійшли монастир навколо, покрутили молитовні барабани, пофарбовані білим з написаними червоними тибетськими літерами мантрами. Найголовніший барабан був великим і різнокольоровим, дзвенів на кожному оберті. Монахів в монастирі не було, двері до храму нам відчинила старенька усміхнена жінка. Інтер’єр храму був тоді для нас чимось зовсім новим, але насправді типовим для Тибету. З окремої ніші в стіні прямо на нас дивилася позолочена статуя Будди, навколо неї стояли ще чотири різнокольорових Будди. По периметру зали були розставлені столи з розкритими книгами, біля кожного лежали на підлозі матраци для сидіння. Справа в дальньому куті стояло різьблене крісло лами. Всі стіни розписані Буддами, мандалами і всілякими демонами. На товстих колонах висіли два величезних ритуальних барабани з написами тибетською. До речі, більшість написів в монастирі двома мовами - тибетською і непалі. Фотографувати я не наважився, щоб не порушити святість місця. Час наче спинився, сидіти тут можна вічність, в тиші й медитації.

Після обіду ми викупалися в черговій крижаній річці, і почали різкий набір вгору вузькою стежкою, буквально вирубаною в скелях. На ній якимось дивом розходилися каравани мулів з вантажами. Потім дорога стала широкою і піднімалася в гору дуже повільно, аж поки не вийшла до селища Теманг.

Теманг знаходиться в широкій долині на висоті близько 2600 метрів. На заході більше ніж на два кілометра над нами піднімаються стіни відрогів масиву Аннапурни, аж до 5500 метрів. Нагорі вже лежить сніг, хоча насправді це тільки відроги великої гори. На північному сході височіє інший засніжений восьмитисячник Манаслу. Від того, що селище нарешті не затиснуте в каньйоні, як попередні, і від неймовірних краєвидів навколо відчуваєш себе наче під самим небом.

До заходу сонця ми сиділи на даху в затишному готелі з назвою “Tibetian Guest House” і пили чай з тим самим коньяком, милувалися хмарами й горами. Темнота принесла досі незвичний холод, тому на вечерю нам прийшлося сховатися на кухні. Хазяйка готелю виявилася надзвичайно приємною й усміхненою жінкою, власне, як і більшість тибетців. Вона два рази перепитала нас про рис з молоком, який ми попросили на сніданок – plain rice and then hot milk? – жестом наливаючи молоко в рис і розсміялась. Напевно, подумала: як же дивно їдять ці іноземці!

Неділя, 5 жовтня

Не зважаючи на неділю, ми прокинулись дуже рано щоб подивитись на схід сонця над вершиною Манаслу. Сонечко довго виповзало з-за гори, посилаючи вперед стовби променів в ясному небі над вершиною. Ми зачаровано милувалися цим видовищем, аж поки вже розпечене до денного жару сонце не з’явилося у всій красі таке яскраве, що на гору стало неможливо дивитись.

В наступному по дорозі селищі Чаме було Інтернет-кафе з шаленими цінами в 15 баксів за годину, але при цьому в жодному будинку не було світла. Тому з усіх розваг тут були яблука, сильно дешевші за Інтернет, і великий молитовний барабан в маленькому храмі. За Чаме ми пройшли крізь красиві буддистські ворота зі ступою нагорі, розписані і позолочені, перед якими були викладені священні камені “мані” з намальованими різнокольоровими фарбами мантри Авалокітешвари “ом мані падме хум”, від якої вони власне і отримали свою назву.

Дорога забиралася все вище й вище. Вже було не так жарко вдень, хоча на галявинах без вітру все ще знатно припікало. Джунглі остаточно зникли, поступилися місцем соснам з надзвичайно м’якими, наче пухнастими голками, невеликим деревам і кущам. На цих висотах ми нарешті відчули подих осені: з’явилися яскраві жовті берези, та й інші дерева вже надягали гаряче осіннє забарвлення. Краєвиди дещо нагадували звичні нам високі гори, але перепади висоти до верху стін долин тут були майже два кілометри, а іноді виглядали і засніжені вершини й гребені, до яких було всі чотири кілометри по вертикалі. Величний Пік Пісанг у всій красі визирнув на нас з висоти шести кілометрів і потім швиденько закрився хмарами.

Вже акліматизовані, сьогодні ми йшли швидко, тому якраз до темноти і вечірньої негоди встигли дійти в Верхній Пісанг. До нього зрізали глухою дорогою, що починається біля озера за три кілометри до Нижнього Пісангу – так йти в півтора рази менше, а туристів на цій дорозі чомусь немає. Натомість є багато рівних галявин, де можна поставити намети. Більш того, одна з галявин була настільки велика, що на ній вмістилося ціле футбольне поле з лавками для глядачів і будиночком для суддів! Справа вже проглядала крізь хмари стіна масиву Аннапурни, а позаду височів гладенький скельний схил, схожий на чашу чи не кілометр заввишки, відполірований стародавнім льодовиком.

Верхній Пісанг виглядав ще більш диким за нижній, а від того ще більш цікавим. Це автентичне тибетське селище на крутому схилі, з аж дуже вузенькими вуличками і будинками з обтесаного вручну каміння, складеного без цементу. Над кожним будинком майоріли різнокольорові тибетські прапорці, а над селищем стояла справжня буддійська гомпа – храм з двориком і декількома господарчими будівлями, обнесені стінами.

Понеділок, 6 жовтня

На ранок стіни Аннапурни все ще були затягнуті хмарами, ми бачимо лише нижню смужку снігу. Хіба іноді на коротку мить з’являлась засніжена скеля – і одразу ж зникала.

Після різкого зльоту дороги з Верхнього Пісангу метрів на чотириста вгору і двох наступних годин постійних гойдалок дороги вгору і вниз ми зупинилися пообідати в маленькому селищі на третьому поверсі будинку. В будинку двоє надзвичайно ворухливих дітлахів, від енергійності яких нас періодично рятували їх батьки, непедагогічно хляцаючи малечу просто по заляпаній брудом пиці. Хазяєва так само як і діти з цікавістю споглядали, як ми кип’ятили чай на своєму пальнику, і попросили відсипати трохи нашого зеленого чаю, бо якісний чай тут досить дорогий. На замін нам дали гарячих пісних рисових хлібців просто з печі.

Після обіду ми потихеньку спустилися до головної дороги в Мананг. Трохи нижче місця чергового привалу побачили школу, і я спустився на неї подивитись ближче. Дітлахи якраз мили руки в умивальниках, таких знайомих нам з наших дитячих таборів. З радісними криками “хелоу, містер!” вони махали нам руками і розбігалися за ворота, бо заняття вже скінчилися. Школа складалася з навчального корпусу з класами і адміністративного з їдальнею. Ще було футбольне й баскетбольне поле. Назва школи на вході написана непалі, англійською і тибетською. Клас зсередини наче зійшов з малюнків дореволюційних шкіл в Україні з підручника історії: такі самі грубі столи й стільці, штукатурка, дошка на ніжках. На партах лежали прописи з характерними карлючками-прописами, схожими на ті, що й ми вимальовували в першому класі, тільки тут вони пристосовані під непальські літери. На стіні висів дидактичний плакат англійською мовою і чомусь з тайськими літерами в заголовках.

Ще за годину ми побачили вище на схилі черговий монастир, лишили речі прямо на дорозі і піднялися до входу. Двері виявилися замкненими, але на гуркіт в двері вийшла служниця, яка жестами вказала зайти з іншого боку, обкурила спеціальним димом з відерця і впустила, нарешті, в маленький дворик. Тут ми зняли взуття і по сходах зайшли до храму.

По боках центрального проходу стояли вже звичні низькі столи для 9 учнів. За столами сидять на підлозі, тому вони трошки схожі на широкі лавки. Під кожним столом була спеціальна поличка для ритуальних предметів - книг, чоток і інших предметів, про призначення яких я, на жаль, не мав гадки. Справа далі стояло крісло старшого лами, за ним висіли фото далай-лами і ще якогось місцевого лами. На стіні навпроти входу в ніші за склом сидів великий позолочений Будда, навколо нього ще декілька менших Будд. А по обидва боки на поличках спеціальної шафи за маленькими скляними дверцятами стояло ще з півсотні статуеток різних демонів і Будд. Служниця в міру своєї англійської намагалася хоч щось нам пояснити.

Після відвідин монастиря часу до темряви лишилося зовсім обмаль, тому медитувати ми не лишилися, лиш помахали на прощання ступам з молитовними барабанами, що крутила ріка, швиденько спустилися до рюкзаків і буквально бігли до Мананга. І вже в сутінках якимось дивом знайшли кімнату на дві ночі.

Після вечері ми відправилися в похід по лавках, в одній з яких знаходимо обліпиховий сироп. Обліпиху збирають прямо тут навколо Мананга, і вона чомусь вважається чимось унікальним саме для цього місця. Сироп, наче секретне зілля галлів, таємно зберігається в підвалах і його неможливо ніде купити. Його розводять з водою або додають за величезні гроші в чай. Тому коли я зустрів місцевих хлопаків, які були готові продати нам цілу літру – чи дві – того сиропу, я вже ніяк не міг втратити таку чудову можливість. До того ж це була чудова можливість попрактикувати мову, тому ми цілих півгодини торгувалися за останні п’ять рупій на непалі. Зрештою ми окрім ціни обговорили бідність наших рідних країн, рецепт маминого варення з обліпихи, і трошки глобальні проблеми людства. Хлопці були дуже здивовані дізнатися, що обліпиха в Україні – це досить звична річ, і що з неї можна робити джем. Зрештою нареготавшись до повного знесилення, ми розійшлися найкращими друзями, а я отримав ще й пляшку цінного сиропу з величезної каністри.