Дорога до Покхари
Покхара - друге за розміром місто Непалу, розташоване в двохстах кілометрах на захід від Катманду на березі мальовничого озера Фева, над яким височать засніжені гори. Тут закупаються спорядженням і одягом, і звідси ж виїзджають на трекінги до Анапурни і Дхаулагірі. Але дорога сюди теж варта окремої розповіді.
Ранком ми вирушили з готелю на автостанцію рікшею, ледве всунувшись на сидіння з двома велетенськими рюкзаками. Худенький хлопчина завзято тягнув нас вгору по шаленій непальській спеці без всяких систем перемикання передач, мені навіть стало трошки соромно за те, що я з ним торгувався за ціну.
Розібратися на автостанції який автобус йде куди самостійно досить важко, тому зазвичай прямо на вході туристів хапають декілька хлопців, питають де ти їдеш, і миттєво запихують в потрібний автобус, який – яка вдача! – йде прямо туди, куди вам треба і відправляється прямо зараз. Але важливо не тільки, куди їде автобус, але й як швидко він їде, бо зрештою їхали ми ті двісті кілометрів аж сім годин, бо зупинявся той автобус біля кожного стовпа. Більш того, такі самі на вигляд автобуси швиденько нас обганяли. Але так ж одразу і не зрозумієш, що до чого. Щоб подорож не здалась нам надто короткою, вже біля самої Покхари ми довго стояли в черзі на заправку, а потім ще й міняли колесо. Такі от вдача.
З іншого боку, дорога до Покхари сумувати не дає, розважає численними краєвидами, різкими поворотами, кількістю транспорту і постійним гудінням клаксонів. Дорога забита в основному вантажівками, святкові як новорічні ялинки, обвішані гірляндами і різнокольорові, розмальовані портретами Крішни і всілякими написами. Зазвичай спереду на них написано “Speed 40km” або “Speed control”, або й “Speed king” чи “Broken Heart”. Позаду ж написано “Ще побачимось”, “Не доженеш”, “Для обгону бібікай” або просто “Namaste”.
Дихати в автобусі не було чим, навіть не зважаючи на відкриті вікна, тому на першій же зупинці ми перемістилися на дах, всівшись між рюкзаками на платформі для багажу. Кажуть, це заборонено, але якщо дуже хочеться. то в Непалі можна. Власне, через десять хвилин з нами поряд їхало ще десяток непальців. Поки виїзджаєш з міста, заважає пилюка й вихлопи, але за містом повітря свіжішає, вітер обдуває, а краєвиди з даху автобуса всяко красивіші, ніж через вікно. Одним словом, кайф неймовірний.
По мірі просування, з-за пагорбів попереду нас вставала стіна Гімалаїв, і це було надзвичайне видовище, серце завмирало від нетерпіння, хотілося попасти туди якомога швидше. Дхаулагірі, Анапурна, Манаслу - всі красуні, яких до того бачив лиш на фото, тепер як на долоні вишукувались просто попереду і ставали все ближче. Споглядати дах світу з даху автобусу, чи не символічно?
Дорога йшла по передгір’ям Гімалаїв, але всі схили навколо були розорані і перетворені на рисові тераси. Вся долина виявилась щільно заселена, край дороги усюди були то якісь сараї, то колиби, то напівзруйновані халупи, то шалаші, а то й цілі закинуті величезні бетонні будинки. При цьому жодної нової будівлі за всі сім годин ми не побачили, лише старі, обшарпані, похилені, потріскані. Але це все через неймовірну бідність населення, порівнюючи з якою наша рідна країна виглядає багатою, можете мені повірити. В Непалі живуть і вмирають біля дороги, готують їжу в дорожній багнюці, тут же їдять і тут же й торгують або щось роблять. Тут же грають замурзані до чорноти діти, при найменшій можливості вони ж і просять копійку у туристів. Сумна картина, хоч і яскрава. Чи можемо ми щось для них змінити? Чи бажаємо? Хоча насправді, чи прагнуть цього вони самі?
Декілька разів ми проїзжали досить великі селища, в яких життя вирувало. Як тільки автобус зупинявся, так зразу його й оточував ураган пасажирів, торгівців, і просто тих, хто хтів подивитися. От, наприклад, іде продавець горішків, він носить за собою свій цілий прилавок разом з товаром на голові, а в руках – підставку. Підходить до автобуса, ставить прилавок на підставку – і виходить стіл! Голими руками змішує горішки з приправами і якимось салатом, згортає зі сторінки газети пакетик, висипає суміш туди і подає у вікно автобуса. А ще продають купу фруктів і овочів, якісь величезні нарізані огірки, хіба не з півметра довжиною, теж присипані спеціями. Ми таку їжу з рук купувати не ризикнули, так і терпіли до відносно нормальних їдалень.
Ще в одному містечку ми бачили як селяни пакували кіз прямо в багажник автобуса! Бідні тварини упиралися, але їх таки запхали у відділення розміром хіба з великий чемодан, як сардин, чотирьох. Але більшість кіз, яких ми бачили, везли на даху автобуса. А курей взагалі прив’язують догори дригом за ноги гірляндою, обмотують навколо мотоцикла, так і їдуть, а гірлянда розвивається на вітру і кудахче.
Трошки не доїзджаючи до Покхари є досить цікава мечеть. Розміром вона з невеличкий будинок, а на даху має купол і шість мінаретів. Цим вона така ж сама крута як голуба мечеть в Стамбулі. Великих мечетей з сімома мінаретами в світі одна - в місті Мекка. З шістьма мінаретами всього дві, одна з них в Стамбулі. А третя тут, в 20 кілометрах від Покхари біля траси на Катманду. Надзвичайне відкриття!
Взагалі про буття непальців можна розповідати багато, але краще бачити. Це й весело й сумно, але незвично і у будь-якому разі цікаво. Зараз ми вже в Покхарі, попереду ще багато чого цікавого!
PS. Нові фото можна подивитись в непальській галереї на Флікрі.
PSS. Завтра уходимо на трек Аннапурни, тому скоріше за все Інету і зв`язку не буде днів 20-25.
Покхара - досить велике місто, яке складається з двох частин. Вздовж озера озера розташовується туристичний Лейк-сайд, де живуть і гуляють туристи, безліч готелів, ресторанів і магазинів для туристів, усюди грає музика і пахне їжею, рекламують тури і прокат човнів. Якби не вісьмитисячники, що їх вершини домінують над долиною, то й не було б помітно, що виїхав з Європи. Хіба що сувеніри інші і ціни на спорядження в десяткі разів менші, бо все то китайська підробка. А так звичайний курорт, тихо, затишно, туристично й трошки попсово.
Обов’язково треба покататись на човні по озеру - гори з нього видно дуже добре, вода тиха й прозора - як на ідеальній пейзажній фотографії. Тільки купатись треба обережно, бо в озері живуть п’явки. ми підчепили прямо на березі, коли заходили в воду зі сторони джунглів, а помітили їх і ледь відідрали вже коли здали човна й пішли в місто. Густа кров в місті укусу тече потроху, але довго, десь годину. Продавщиця з супермаркету посміхаючись назвала п’явку “джика”, і видала кожному шматок вати з антисептиком. А ще в озері водиться багато риби, її навіть можна побачити з човна. Рибу ловлять і дуже смачно готують в місцевих ресторанах. Рекомендую!
Ми жили в іншій частині міста, біля автостанції, в готелі, де по словам хлопців з реєстрації, європейців вже давно не було. Саме тут починається справжня Покхара - гамірлива, пильна, заповнена людьми й машинами, суцільний ринок зщ купою різноманітних лавок для жителів, туристам не цікавих. До історичного центру ми так і не встигли дійти, але згідно путівника він трошки схожий на Катманду. В меню готелю я помітив і замовив котлету по-Київськи. Прямо так і було написано Kotlet a-la Kiev. Власне мені її і принесли, звичайну таку котлету по-Київськи, смачну. Я запитав хлопця, що подавав їжу, чи знає він що такє Київ, і він чесно відповів, що й гадки не має, а рецепт в них з’явився невідомо звідки. Я повідомив йому, що Київ – це моє рідне місто, непалець радісно посміхнувся, але мені здалося, що цей розкрита таємниця походження котлети не справила на нього враження.
В пошуках автобуса до початку трека ми зайшли на автостанцію, подивитися розклад руху. Активних кондукторів не знайшлося, і тут знадобилась моя супер-здібність читати Непалі і непальскі цифри: на стіні станції величезними каліграфічними разнокольоровими літерами фарбою було намальовано розклад автобусів. Наш автобус відправлявся десь на світанку, і ми подякували собі за те, що зупинилися біля автостанції.