Так ось ти який, Катманду!

N-E-P-A-L! Viva Nepal! — кричав герой Едді Мерф в фільмі про золоту дитину в аеропорту Катманду. Довгі роки ця чудова кінострічка була моїм єдиним джерелом знань про Непал. Коли я сам впершее потрапив в аеропорт Катманду, виявилося, що за 20 років, що пройшли з моменту зйомок, з лише встигли вигнати корів і кіз, а все інше лишилося як і було.

У першу хвилину Катманду приголомшує в самому буквальному значенні слова. Люди, рикші, мотоцикли та автомобілі змішуються на застелених пилюкою вулицях, відчайдушно бібікають, кричать і іншими голосними способами заявляють про своє існування на дорозі. Дзеркал заднього виду та поворотників немає, світлофорів немає, на знаки та розмітку всім начхати, тому гудок та крики є єдиним орієнтиром для учасників руху.

Трохи оговтавшись від першого враження, ми знаходимо, нарешті, таксі, скидаємо в нього рюкзаки і видихаємо: — У Тамель, вулиця така-то!
Водій заводить мотор, і, люто стукаючи по клаксону, хвилин двадцять везе нас в центр міста. Раптом машина зупиняється біля якогось випадкового готелю, але точно не біля, куди ми очікували потрапити.
— Приїхали! — радісно повідомляє водій, вискакуючи з машини та допомагаючи нам дістати рюкзаки. — З вас триста рупій, містер! — Як триста? — дивуємося ми, — Мало б бути сто! Та й привіз нас не зрозуміло куди, нам зовсім інший готель потрібен. А ну вези нас куди треба!
— Це дуже класний готель, містер, навіть краще за те, куди ви хотіли, дуже хороший готель, містер! Та й рюкзаки у вас такі важкі, он скільки бензину витратив на вас! — водій явно не збирається здаватися, розраховуючи не лише на преміальні від готелю, а й на переплату від поступливих іноземців.

Після десяти хвилин суперечок я дістаю гаманець, витягаю з нього м’яту купюру в сто рупій і ще одну рупій в двадцять на чай, кидаю на капот, і, зробивши байдуже обличчя, закидаю рюкзак за спину і повертаюсь спиною до водія. Бурчачи собі під ніс прокляття, водій забирає гроші та їде, а ми вчимо перший азіатський урок: завжди домовляйся про суму сплати заздалегідь та май точну кількість грошей при собі. Ціни на сході - це незбагненна магія: вони завжди непередбачено ростуть, а здачі ніколи не буває.

Поки ми влаштовувалися в готель і шукали місце де б пообідати, зарядив дощ. Під неймовірною зливою, що лила цілим водоспадом, ми вирушили досліджувати магазини Тамеля, прицінюючись до путівників, сувенірів і спорядження, вдихаючи нові для нас запахи і відкриваючи нові страви в меню, нові образи, нові назви, нові знання. У Катманду приголомшує не лише гуркіт вулиць, місто атакує всі органи почуттів. Очі розбігаються за нескінченними вивісками, тибетськими молитовними прапорцами, різнокольоровими сарі, товарами, що наче висипаються на вулицю з переповнених крамниць. Ніс все ще звикає до важкого змішаного аромату вихлопів, нечистот, ароматичних вогників і прянощів, змішаних з вуличним пилом. Попереду ще навчитися не обпалювати рота об начинку тибетських пельменів мо-мо і не згоряти вщент у ядерному вогні непальського каррі, вдячно запиваючи вогонь час від часу рятівною прохолодою бананового ласі, збитого індійського йогурту з бананом, цього воістину напою богів у країні.

Різноманітність людей та культур теж спершу вражає. Ось вулицею біжать одягнені в сарі непальські жінки, а їхні чоловіки в характерних шапках, сидять у дворах будинків, грають у традиційну гру, схожу на піддавки. Часто зустрічаються буддійські ченці в помаранчевому одязі, поголені на голо. Ще частіше назустріч йдуть напівголі та ніколи не стрижені йоги-садху. За прилавками можна побачити важливих сикхів у величезних помаранчевих тюрбанах з не менш важливими бородами та вусами. Ще дуже багато тибетців, які втекли сюди від переслідувань у Китаї після втечі Далай-Лами. І звичайно ж, у місті можна зустріти мандрівників буквально з усіх куточків світу. Іноді можна подумати, що у Непалі перетинаються всі дороги, які, звісно, ведуть в Катманду! І справді, відвідавши згодом безліч азіатських країн, я більше не зустрічав такого ж різноманітного і в той же час цілісного місця, як Катманду та Тамель. Навіть знаменитий Као Сан Роад у Бангкоку, при всій своїй розмаїтості, і близько не такий затишний і “ламповий” як Тамель.

З приходом темряви в місті виключаються дощ та електрика, зате включаються дизельні генератори, що викидають у і без того нестерпно щільне повітря міста ще більше шуму та їдкого диму. У ресторанах запалюються різнокольорові лампочки і вулицею пливе аромат свіжої їжі і прянощів. Вогні, вогні та ще раз вогні обриваються у темряву підворіття, за яким знову вогні та вогні, готелі, лавки, ресторани, вогні. Тиші в Тамелі не буває, навіть у найзакритіший стінами кут долинає вуличний шум і запахи. Навіть після добового перельоту вирвати себе з цього нового світу неможливо, ноги самі несуть тебе в наступний провулок, лавку і далі, далі і далі, поки нарешті все ж таки не опиняєшся в номері готелю і не падаєш у вологе тропічне ліжко.

Вранці, добре зарядившись добротним сніданком з мо-мо, ми покинули привітний туристичний Тамель і вийшли у відкритий космос Катманду, сповнений неймовірних чудес і жахливих небезпек. Відразу за Тамелем, який складається з типового азіатського бетонного новобуду – такого обшарпаного, що правильніше назвати його старобудом – починаються старовинні дерев’яні будинки, обмазані потрісканою глиною. Здається, вони ніколи не бачили ремонту, ба може прямо так і були побудовані, всі трошки похилились і дивляться на вулицю перекошеними вікнами. Асфальт як такий з вулиць майже зникає, зате з’являється фірмовий непальський бруд, що зберігає в собі таємниці корів, стічних канав і численні шльопанці. Магазини сувенірів з величезними вітринами і привітними продавцями перетворюються на ряди низьких дверей, що приховують темні таємничі приміщення лавок з м’ясом, прянощами, посудом, металевими виробами і козами, якісь таємні проходи, навічно пропахлі каррі маленькі їдальні, що насилу вміщають пару столиків і плиту з величезним котлом, в якому ліниво булькає якесь чергове карі. Над першим поверхом старовинних будинків обов’язково нависають дерев’яні балкони, прикрашені напрочуд витонченим різьбленням, що чарівним чином пережили століття без жодної реставрації.

Але найдивовижніше на цих вуличках - це храми і місця поклоніння індуїстів і буддистів, що трапляються на кожному кроці. Храм може бути великим, що стоїть у своєму окремому обгородженому дворі чи на площі, де повітря наповнене зграями голубів і просвітленими паломниками, ща скриплять молитовними барабанами вздовж стіни. Храм може стояти просто на розі вулиці або серед ринку, оточений продавцями і машинами. Тоді перед ним обов’язково висипають зерно, в якому копошаться ті самі всюдисущі голуби, а жінки ловлять їх великими кошиками і продають тут же на ринку. А ще безліч зображень, статуй та барельєфів усіляких богів вбудовані просто у спеціальні ніші у стінах будинків або поставлені у невеликих двориках. У таких статуй обличчя обов’язково обмазане фарбою, а в рот вкладені зернятка рису.

Індуїстські статуї зазвичай приховані під кількома шарами яскравої фарби, фруктів, їжі та прянощів. Мити божество не прийнято, тому торішні підношення гниють під свіжими, наповнюючи повітря солодким запахом квітів, змішаним з гниллю. Найстрашніших демонів закривають за ґратами, мабуть, щоб не втекли і не напали на шанувальників. А ось Будди всі добрі, замріяні і в золоті. Різноманітність богів спочатку просто приголомшує: тут вам Крішна, Шива і Вішну у всіляких втіленнях, дружини їх на чолі з Парваті, інші Ганеш, Хануман і незліченну їх кількість. Буддисти теж не відстають, адже Будд величезна кількість, а є ще різнокольорові Тари, демони, що втілюють собою всілякі вади, і безліч рядових бодхісатв. Розібратися в усьому цьому різноманітті за один раз зовсім неможливо, залишається тільки дивитись на всі боки і вбирати, вбирати, вбирати… Так і ходиш весь день від храму до храму, зазираєш до божеств, крутиш барабани, а погляд летить від статуї до статуї, від прапорців до позолочених дахів храмів і далі до важких хмар, готових пролитися тропічною зливою.

Нарешті ми вийшли на площу Дурбар, центральну площу міста. Всі вулиці Катманду – а значить і дороги світу – сходяться саме тут, на цій площі, де стоять безліч храмів. Також тут знаходяться храм-палац священної мавпи Ханумана, що охороняється Шивої та Парваті, що сидять на левах, і палац живої дівчинки-богині Кумарі. Всі дерев’яні частини будівель прикрашені різьбленням, що зображує сцени з легенд і сказань індуїстів, а також несподівані ілюстрації до Камасутри. Площа хаотична, але неймовірно гарна цим хаосом. Щоразу проходячи між храмами заплутаним маршрутом виявляєш все нові й нові несподівані точки зору на непальську храмову архітектуру, легку як гімалайське повітря. Серед усієї цієї краси і туристів блукають натовпи сертифікованих гідів (сертифікат, звичайно ж, завжди додається), які пропонують докладно розповісти про кожну будівлю, колону, підпору і вікно на площі, набагато краще Lonely Planet, куди вже їм все знати!

Блукаючи між храмами та зображеннями богів, милуючись незвичайними будівлями, я міркував про те, що ось нарешті моя мрія збулася, і я зі знайомої рідної української реальності перенісся до непальської казки, і тепер уже вона стала моєю новою реальністю. І, як часто і буває в реальності, в ній почалася реальна тропічна злива.

У тропіках зливою можна звіряти годинник. Після обіду сонце раптово ховається за хмарами, і за першими краплинами, несміливими провісниками дощу, з неба обрушується водоспад. Вода заливає вулиці, розливаючись річками та озерами, змиваючи пил бурхливими брудними потоками в глибокі, по коліна, калюжі. Машини форсують вузькі вуличні ріки, обдаючи бризками мотоциклістів і рикш, пішоходи важко протискуються серед цього бедламу, повертаючись боком і розштовхуючи капоти машин. На перехрестях рух іноді застигає в абсолютно непрохідних пробках, через які не може, здається, просочитися навіть щур, і лише оглушливе бібікання клаксонів дозволяє повільно протиснутися крізь цей вічний хаос. Навіть на порожніх вузеньких та глухих вуличках не розслабитись. Варто лише на пару секунд задивитись на щось, як з-за рогу з диким ревом вискакує черговий мотоцикліст, який немов спеціально чекав у засідці, і, люто давлячи на клаксон, проноситься в якомусь дюймі від твого носа і зникає в лабіринті провулків. Але де ж слони, все питав я себе?

Катманду засмоктує у гігантський вир людей, машин, базарів і храмів. У хаосі вулиць, серед оглушливих звуків і важких запахів, так само легко загубитися, як і раптово знайтися у знайомому куточку. Кроки складаються в хвилини, хвилини в години. Чи то місто несамовито мчить повз тебе, зачаровує і відштовхує одночасно, чи то ти сам пливеш повз застиглого в часі потоку. Це все не важливо, тому що Катманду якщо закохує в себе, то обов’язково з першого погляду і не відпускає вже, напевно, ніколи. Біжиш від зливи, шльопаючи по калюжах з усмішкою від вуха до вуха, ховаєшся в мініатюрній лавці, п’єш чай-масалу, і в цьому простому щастя живе найвищий ступінь неквапливої екзистенції Азії.

Майже перед закриттям банку ввечері ледве встигаємо поміняти гроші. Чому в банку, а не в обміннику, яких багато в Тамелі? Виявляється, з Непалу було заборонено вивозити гроші, порушники заборони ризикували опинитися у в’язниці. Тому зворотний обмін невикористаних непальських рупій на долари був можливим лише за наявності довідки з банку, яку звичайні обмінники не видавали. Адже ви теж не бачите логіку в цьому, як і я? Непальські паперові гроші одні з небагатьох у світі, які не оброблені спеціальним антибактеріальним складом, тому всі вони неймовірно брудні і пахнуть старим і трохи пліснявим горищем. В однієї з найбідніших країн світу немає ресурсів змінювати старі купюри, тому всі вони затерті до такої міри, що іноді номінал можна розрізнити лише за кольором фарби. Крім того, всі купюри старанно пом’яті і надписані бухгалтерами.

Завтра ми вирушаємо автобусом до Покхари, звідки вирушаємо на трек навколо Анапурни, а поки ще не зовсім пізно, обідаємо в незвичайно тихому ресторанчику, випадково знайденому в перший же день після приїзду. Тут подають найсмачніший банановий ласі та національну непальську страву Дал Бат, дослівно рис та сочевиця. За непальською традицією рис і каррі з сочевиці досипають у тарілку доти, доки ти можеш їх поглинати і можеш лишити тарілку пустою. Ми ще наїмося досхочу рисом і сочевицею за наступні три місяці на Індостані, а поки що навіть така проста страва нам на диво.